Реабілітаційний супровід дітей при ДЦП

Реабілітаційний супровід дітей при ДЦП

Реабілітаційний супровід здійснюється реабілі- тологом і передбачає кілька взаємопов’язаних сфер діяльності, спрямованих на підтримку здатності ди- тини справлятися зі специфічними завданнями в ході навчального процесу, консультування та спрямування педагогів і інших учасників команди, облаштування середовища, зокрема: 

1. Визначення рівня і динаміки фізичного розвитку та рівня засвоєння рухових, орієнтаційних, ко- мунікативних та інших навичок стосовно вимог навчального процесу і школи та надання конк- ретних рекомендацій щодо їх розвитку у середо- вищі школи, вдома та в громаді 

2. Надання інформації та порад вчителям, адмініст- рації школи та батьками стосовно конкретних потреб учнів з особливими потребами щодо їх переміщення, режиму рухової активності, рівня та способу організації необхідної допомоги, а також сприяння розвитку максимальної самостій- ності учнів з особливими потребами 

3. Надання рекомендацій щодо підбору і присто- сування адаптивного обладнання, організації транспортування, обладнання робочого місця та навчального середовища учнів з особливими потребами в навчальному процесі, позашкільній діяльності, екскурсіях, поїздках та інших органі- зованих формах активності. 

4. Вказівки щодо безпосередніх реабілітаційних вправ, занять, процедур та способу життя задля підтримання учнями з особливими потребами їх самопочуття, оптимального рівня функціону- вання та навичок здорового способу життя.

Основні реабілітаційні техніки

Безпосереднє виконання реабілітаційної програми передбачає застосування специфічних технік. Голов- ним елементом реабілітації є вправа або процедура. Призначення вправ та процедур повинні містити ім’я клієнта; конкретний діагноз, стан чи проблему; засте- реження, якщо такі є; тривалість і частоту втручання; а також тип конкретного терапевтичного заходу з вка- занням анатомічної ділянки, ураженої функції і допо- міжних засобів. Перед виконанням терапевтичних вправ реабілі- толог має вказати, чи вправа повинна бути пасивною, виконуватись з чиєюсь допомогою чи цілком активно. Він завдає повторність, відзначає, чи вправа має перед- бачати, наприклад, зростаючу протидію, чи остаточ- ну втому. Вказуються основні групи м’язів і суглоби. Пересування після травм, зокрема тренування ходьби з застосуванням протезів, ортозів чи допоміжних засобів, як-от опорних паличок, милиць і ходуль, ре- комендується починати з максимальним контролем з боку реабілітолога та мінімальним навантаженням, на яке отримано дозвіл лікаря-ортопеда чи хірурга, а потім з дедалі більшим навантаженням та меншим контролем. Вправлятись у безпечному пересування до/з інвалідного візка, тривалому сидінні та їзді у віз- ку рекомендується з відтворенням умов того місця, де клієнт буде це робити на практиці після завершення курсу реабілітації (наприклад, вдома, у спальні, у ту- алетній кімнаті, на роботі або в автомобілі). При тре- нуванні самообслуговування слід конкретизувати на- вичку з самообслуговування (одягання, роздягання, догляд за зовнішнім виглядом, гігієна, відправляння туалетних потреб). Ці та інші поради містяться в під- ручнику, виданому Асоціацією фахівців фізичної реа- білітації . 

У роботі з дітьми застосовуються різноманітні іг- рові техніки з використанням багатьох розвиваючих іграшок, звукових (музика), візуальних (фарби, світло, дзеркала), тактильних (напр. кульковий басейн) сти- муляторів, різних матеріалів (глина, вода, пісок, крупи, інші), а також адаптовану фізичну активність і рекре- аційний спорт. Звичайно, названі техніки не є чисто «дитячими» і з успіхом використовуються також у ре- абілітації дорослих. Реабілітолог часто користується своїм власним тілом та кінцівками для стабілізації постави клієн- та, асистуванні у його рухах, підтримці чи обмеженні рухів. Він здійснює відповідний тиск, полегшення чи скерування рухів, а також контроль ритму, амплітуди, пересвідчується в появі чи зникненні болю. Все, що виконується з клієнтом, повинно демонструватись, проговорюватись, коментуватись з відповідним заохо- ченням чи застереженням. Важливо, щоб людина, яка допомагає в переміщенні чи у виконанні вправ, сама добре вміла, знала і практикувала дану техніку та вжи- вала заходів безпеки, щоб уберегти клієнта і себе са- мого від критичних навантажень, падінь і травм. Під час навчання це досягається шляхом практикування рухів і технік один на одному. У реабілітації також застосовується багато фізіо- терапевтичних чинників і технік, таких як водні, теп- лові, електричні процедури, ультразвук, лазер та інші. Важливу роль відіграють допоміжні засоби, про які буде сказано далі.

Розвиток рухових функцій

Починаючи від самого народження, дитина з особливими потребами вимагає додаткової стиму- ляції для розвитку. При деяких патологічних станах розвиток уповільнений, йому можуть заважати па- тологічні рефлекси, понижений чи підвищений тонус м’язів, проблеми з координацією рухів, слабка рівно- вага та інше. Щоб діагностувати ці проблеми та сти- мулювати нормальний розвиток, необхідне застосу- вання певних правил, позицій і вправ. Вони скеровані на те, щоб стимулювати вироблення тих функцій, які згідно з певною закономірною послідовністю ви- никають одна за одною. Спрощено кажучи, немовля спершу починає тримати голову, потім перевертатись, потім сідає, встає і починає ходити. Без утримання голови не з’явиться функція самостійного сидіння, без впевненої рівноваги в сидячій позиції дитина ненавчиться стояти і йти. Однак якщо якась ланка роз- витку вчасно не з’являється, необхідно відповідним тренуванням сприяти її поелементному виробленню. В грі, застосовуючи різні допоміжні засоби, такі як валки, м’ячі, цікаві предмети-іграшки, реабілітолог добивається вироблення певних рухових стереоти- пів, наприклад опори на руку, утримання рівноваги, хапання предметів, координації між собою погляду і руху руки тощо. Розвиток основних рухових функцій, таких як ле- жання і перевертання, сидіння, повзання і рачкування, стояння, ходьби, бігу та стрибків часом вимагає три- валих, скоординованих зусиль реабілітолога, батьків, педагогів та інших спеціалістів. У кожному окремому випадку види, тривалість, частоту та послідовність вправ визначається суто індивідуально, залежно від стадії рухового розвитку, стану і бажання клієнта.

Дрібна моторика 

Розвиток дрібної моторики, тобто тонких скоор- динованих рухів тіла, кінцівок, пальців так само від- бувається стадійно. Її розвиток важливий для фор- мування навичок прийому їжі, самообслуговування, багатьох інших видів діяльності, наприклад таких як письмо. Вважається, що розвитку дрібної моторики сприяє гра з різними маніпулятивними іграшками, кубиками, пірамідками, а також дослідження при- родних матеріалів, малювання, в більшому віці — гра конструктором «лего». Сприяють розвитку дрібної моторики та тактильної чутливості такі заняття, як ліплення з пластиліну, тіста, маніпуляції з дрібним предметами — горохом, кукурудзою, ґудзиками, нанизування намиста, вишивання. Ці заняття на перший погляд не містять нічого «реабілітаційного», проте до- свідчений реабілітолог часто пропонує саме такі занят- тя як елемент Індивідуальної програми реабілітації.

Щоденна фізична активність

У наших школах часто трапляється, що дитину, яка має будь-які вади — чи то астму, чи то епілепсію, чи то ДЦП — чисто механічно звільняють від уроків фіз- культури. Так діється тому, що фізичні навантаження нібито можуть викликати загострення хвороби, а пер- сонал школи боїться брати на себе відповідальність за можливі негативні наслідки. Якщо ж подивитись не- упередженим оком на щоденний побут в інтернатних установах, то побачимо ще набагато більш нерухоме і бездіяльне існування. Тривалі години «тихого часу», «відпочинку» не лише вночі, а й серед дня прямо спо- нукають підопічних до безчинного існування. Це фор- мує стереотип людини з неповносправністю як цілком пасивної, нерухомої, залежної від чужої опіки і волі та практично входить у життєву рутину. На противагу цьому реабілітація пропонує мак- симально розвивати рухливість, силу, фізичну витри- валість, які є передумовою життєвої активності. Рух- ливі ігри, танці, спортивні забави, прогулянки, фізична праця, якомога триваліше перебування на повітрі в різну погоду, мандрівки на природу мають бути неод- мінним елементом щоденного життя. Тим часом у всіх підручниках з реабілітації можна зустріти обґрунту- вання застосування всіх цих діяльностей у якості за- собів реабілітації. Це і «танц-терапія», і «теренкур», і «трудова терапія», і «рекреаційний спорт інвалідів» і «реабілітаційні табори». З тим, що спонтанна, нена- вмисна і неспланована активність дає людині значно більше задоволення, ніж те саме під контролем і за вказівкою терапевта. Якщо клієнт самостійно, в ком- панії чи в сім’ї веде саме такий активний спосіб жит- тя, немає потреби його перевчати. Однак частіше до- водиться стикатися заме з пасивністю, особливо коли розумова відсталість поєднується з фізичними вада- ми. Тоді дуже бажано було б спланувати та поступово ввести в практику щоденного життя максимум руху, особливо на свіжому повітрі. Здійснити це можна лише при бажанні самого клієнта, в тісному контакті з членами його сім’ї, можливо у співпраці з соціальним працівником, вчителем фізкультури, організатором позакласної роботи та волонтерами з числа однолітків особи з особливими потребами. Існує багато методич- них вказівок щодо організації такої діяльності . Викладене вище співзвучне з поняттям «нормалі- зація», тобто уникнення надто великої спеціалізації всіх необхідних неповносправним особам послуг та елементів життєдіяльності, введення їх у нормальне щоденне русло. Хочеться підкреслити, що цей підхід цілком вкладається в концепцію базування в громаді. Більше того, це якби сам спосіб існування здорової громади, яка включає у всі види позитивної громад- ської активності людей з особливими потребами. 

Заняттєва терапія

Заняттєва терапія або працетерапія (Occupational therapy) допомагає налагодити щоденне життя людей з метою досягнення ними незалежності. Завдяки пра- цетерапії вони можуть жити повніше, продуктивніше. Сферами діяльності у заняттєвій терапії є зокрема: а) розвиток гігієнічних і побутових навичок; б) підтримка щоденної діяльності; в) інтеграція в освітні заклади та формування доступного середовища; г) допрофесійна і професійна підготовка та д) налагодження дозвілля, рекреація та спорт. В Україні заняттєва терапія не виді- лилась іще в окрему професію, і тому названі функції входять до компетенції реабілітолога, а іноді й інших спеціалістів. Розвиток гігієнічних і побутових навичок Починаючи з раннього віку необхідно налагоджу- вати процес прийому їжі, купання, одягання дітей з особливими потребами, якщо в цьому виникає необ- хідність. При порушеннях моторики навички самостій- ного обслуговування виробляються значно пізніше або й зовсім неможливі до виконання. Тому багато роботи припадає на адаптацію таких дій, наприклад навчання «хитрим рухам» для одягання чи роздягання при не- можливості захоплення одягу рукою, заміну защіпок на ліпки; створення допоміжних пристосувань, таких як підвищена накладка на унітаз та поруччя при труднощах сідання і вставання, чи наприклад спеціальних ручок до зубної щітки і багато іншого. Спеціаліст суп- роводжує клієнта у всіх його ранкових і вечірніх проце- дурах, допомагаючи спростити і налагодити проблем- ні ситуації. Багато дій, які звичайні люди виконують механічно, навіть не задумуючись, насправді досить складні. Наприклад, такий простий процес, як чищення зубів, налічує не менше ніж 14 елементів, послідовність яких для деяких людей може бути складно не лише ви- конати, а навіть запам’ятати. Підготовка до діяльності в навчальному середовищі Пристосування до навчання в школі з одного боку та пристосування шкільного середовища до потреб не- повносправних учнів — ось завдання заняттєвої терапії в школі. Зокрема це облаштування фізичного середо- вища школи, облаштування класної кімнати, підбір та адаптація меблів та інше. Адаптація до інтеграції має відбутись на особистому рівні, на рівні колективу шко- ли та на рівні шкільних програм. Очевидно, що крім заняттєвої терапії необхідні й інші так звані супутні служби. Це, зокрема, аудіологія, консультаційні служ- би, раннє обстеження та визначення особливих потреб, медичні служби, консультування і тренінги для батьків, фізична терапія, психологічні служби, рекреаційні, до- помога соціального працівника, логопеда та спеціаль- не транспортування. Останнє далі залишається про- блемним моментом в Україні. Досі нема вітчизняного середнього чи малого автобуса для перевезення осіб у візках, хоча пропозиції про це були внесені до програ- ми «Шкільний автобус». Донедавна лише Київ міг пох- валитися існуванням спеціальної транспортної служби для інвалідів, однак очевидно такі служби будуть дедалі більш поширеними.